Віталій Дуленко
Я дам тобі, що ти хочеш
оповідання
ілюстрації «Провесня»
— Не жени.
Роман мовчки стис кермо так, що побіліли кісточки, і вправно обігнав червоний Шевроле.
— Ти чув? — повторила дружина.
— Я все бачу, — процідив Роман.
Аліна чмихнула, виражаючи цим своє ставлення до слів чоловіка. Це чмихання й демонстративна мовчанка стали останньою краплею. Всю поїздку він тримався, намагаючись не дати волю роздратуванню, яке мучило останні… скільки? П’ять? Шість років? Крапля за краплею воно заповнювало його, повільно отруюючи життя. Кредити, нескінченний ремонт, низька зарплата — з думок про це починався та закінчувався кожен день. Додайте до цього дружину та дітей, яким потрібна постійна увага («крапає кран, треба полагодити», «тату, намалюй мені ліс»), й зрозумієте, звідки стільки сивого волосся на голові тридцятивосьмирічного чоловіка.
Роман кинув оком на дружину, що сиділа в телефоні. Тріснутий екран варто було б замінити, та де знайти зайві гроші, коли треба поповнити кредитку та купити синові взуття? Нова хвиля роздратування прокотилася чоловіком від п’ят до голови й зачаїлася десь у потилиці, срібною голкою повільно колупаючи мозок.
«Треба, треба, одне лиш треба довкола, — лаявся подумки Роман. — Безрука, як можна було розбити телефон? От і користуйся тепер таким, якщо не цінуєш мої подарунки».
Від цієї думки йому стало трохи легше. Дорога мчала між соняшниковими полями, які нагадували казковий ліс. Вони їхали на захід, і сонце світило просто в очі. Роман опусти козирок, але вогняне світло наповнювало все навколо, фарбуючи світ у примарний жовтий колір. На розпеченому полотні неба нашвидку розмазали білою фарбою хмари. За вікном час від часу пролітали запилюжені, вицвілі від жару автівки, та миттю зникали позаду. У машині було спекотно, кондиціонер зламався ще місяць тому. Вітер, що залітав крізь відчинені вікна, ледь рятував від спеки. Роман відчув, як між ніг зіпріло. Сорочка липла до спітнілої спини і йому дико захотілося опинитися біля прохолодного ставка з пляшкою льодяного пива.
Їм залишалося їхати ще години зо три, і Роман щиро сподівався, що вони з Аліною не повбивають одне одного за цей час. За сім років шлюбу подружжя непомітно пройшло від цілком нормальних стосунків (він би навіть назвав це коханням) до майже неприхованої ворожнечі. Роман подивився в праве дзеркало й мимоволі глянув на дружину. Та сиділа напружена, готова кожної миті зірватися, і через це лють стисла його серце, витискаючи останні краплі любові до Аліни.
«Мабуть, уже жаліється на мене подругам, — думав Роман, вправно об’їжджаючи яму на дорозі (чи скоріше шукаючи дорогу серед ям). — Звісно, у них чоловіки кращі, ніж я, більше заробляють, мають дорожче авто. Давай, так і скажи мені».
Біль, який зародився в потилиці, просвердлив собі шлях до лоба, десь між очима, і вперто намагався знайти вихід далі. Роман щосили потер чоло й на мить стало легше, але біль нікуди не зник.
Роман обігнав ще дві автівки (Рено та Форд, яких розвелося особливо багато останнім часом), насолоджуючись моментом випередження. Відчуття того, як реве двигун, набираючи обороти, як машина присідає, наче хижий звір, було його єдиною розрадою в цій поїздці. Він відчув, навіть не побачив, як дружина відкрила рота (ЗАЦІПСЯ, ЗАЦІПСЯ!), щоби виказати за занадто небезпечну, як вона вважала, їзду, та Аліна промовчала. Його це більш ніж влаштовувало. Чоловік допив рештки ледь теплої кави, яку купив на заправці півтори години тому, від чого в роті залишився гіркий присмак цигарок. Захотілося закурити, але це означало зупинку й подовження подорожі, бо сваритися через дим у машині не було сил.
Роман із превеликим задоволенням провів би суботній день на риболовлі, відпочивши від пиляння дружини та криків дітей, але ж ні. Треба неодмінно сьогодні їхати до родичів, провівши п’ять годин у машині із сім’єю. Чоловік тихенько вилаявся, щоби не почули діти на задньому сидінні. Хоча ті наче задрімали, розморені спекою й довгою поїздкою. На мить він відчув зворушення до сонних та беззахисних дітей.
Дорога бігла вперед, пряма, як лінійка. Ось вона зробила поворот, і Роман помітив за двісті метрів вантажівку. Та гуркотіла в хмарі чорного диму, закриваючи собою смугу руху. Тент причепу, колись білий, а тепер сірий від пилюки та бруду, тріпотів від вітру. Над лівою фарою шкірилася наліпка з дияволом, облізла від часу та дороги. Роман увімкнув лівий поворотник і мить почекав, щоб водій вантажівки посигналив, чи вільна попереду зустрічна смуга. Той не відповів і продовжував валувати розбитою трасою.
«Довбень, — процідив про себе Роман. — Важко моргнути чи ти в телефоні залип і нічого не бачиш?»
Роман обережно вивів пів корпуса машина на зустрічну смугу й уважно подивився попереду. Дорога була порожньою, їхали лише він та вантажівка. Чоловік натиснув педаль газу, повністю виїхав на зустрічну смугу й помчав уперед, обганяючи фуру. Та закрила собою половину світу й ревіла, випускаючи хмару чорного смердючого диму. Роман проїхав до середини довжелезного причепу, коли вантажівка без попередження почала повертати уліво, притискаючи його до відбійників.
— Що ти робиш, скотина! — вигукнув Роман, щосили вдаряючи по гальмах.
Автівка різко зупинилася, заледве ухилившись від зіткнення з задом вантажівки. Пасажирів кинуло вперед, і Роман відчув, як ремінь безпеки боляче врізався в плече. Його спітнілі руки, що стискали кермо, тремтіли, але в першу чергу він повернув машину на узбіччя й зупинився. Фура повалувала вперед у куряві пилу та диму.
— Що сталося? — закричала Аліна. Вона впустила телефон під час несподіваного маневру, і боляче стукнулася ліктем об двері.
— Бляха! Цей козел нас підрізав!
На задньому сидінні заревіли діти.
— Чому ж ти туди поліз?
— Я все правильно зробив! Мудак! Ох, яка ж він тварюка!
— Не лайся, тут діти!
— Та замовкніть усі, замовкніть! — заволав чоловік, важко дихаючи. Серце щосили стукотіло в грудях, у голові шуміло на додачу до болю в лобі.
— Та що ж сталося? — запитала стишено дружина.
«То мені треба крикнути, щоби ти замовкла?» — подумав Роман, і сказав:
— Козел на фурі ні з того ні з сього почав перестроюватися, коли я його обганяв. Ще трохи, і він би нас зніс із дороги.
Притихлі діти дрібно рюмсали.
— Дідько… — видихнув Роман. — Яка ж ти сволота.
— Може він не побачив нас? — обережно запитала Аліна.
— Ти його виправдовувати будеш? — спаленів Роман. — Ще мить, і ми б зараз лежали в кюветі. Чи ти думаєш, що я водити не вмію?
Аліна промовчала.
«Давай, скажи ще, що це я винен, а не водій фури. — клекотів усередині Роман. — Я тебе тут-то й висаджу, просто посеред поля».
— Усі цілі? — запитав він.
Отримавши ствердну відповідь, чоловік зробив кільки великих ковтків теплої води з пляшки й завів авто. Розмірене мурчання двигуна умиротворяло. Роман обережно виїхав на дорогу і продовжив рух. Діти заспокоїлися й почали брязкати іграшками та лопотіти про своє. Аліна знайшла телефон під сидінням і сховалася за навушниками. Роман увімкнув радіо і крутив коліщатко в пошуках нормальної музики. Піймавши знайомі ритми AC/DC, він забарабанив пальцями по керму, і до сраки те, що дружину це дратувало.
Поїздка знов стала одноманітною. Поля, криві дерева, пожухла трава, сонце, що сліпило, спека, і поодинокі автівки, що пролітали повз. Адреналіновий сплеск майже минувся, лиш дещиця тривоги ганялася серцем чоловіка.
«Я б тебе навчив, як обганяти, тільки зустрінься мені», — думав Роман і уявляв, що саме він зробив би із водієм фури.
— Ти як, нормально? — звернувся він до дружини через пів години мовчання.
Та ствердно кивнула.
«То ми тепер у мовчанку гратимемо? — розлютився Роман. — Боже, як з тобою важко!»
— Я сподівався на вибачення.
— Це ж за що? — апатію Аліна як рукою зняло. Вона вся підібралася й напружилася, наче перед боєм. Зелені очі дружини палали люттю, а за вираз обличчя «ти неправий у всьому» він був готовий вбити.
— За те, що вважала, що то була моя вина. Що це через мене ми ледь не потрапили в аварію.
— Я цього не казала.
— Але ж хотіла? Для тебе я завжди занадто швидко їжджу, чи не так?
— Іноді ти справді водиш небезпечно.
— Хоч раз ми потрапили в аварію? Ні! Я дбаю про безпеку своєї сім’ї.
— Аякже, — пирхнула Аліна.
— Це що має означати?
— Нічого.
— Ось у цьому і проблема, розумієш? — Роман відчув, як роздратування почало прориватися, наче з щільно зачиненого парового котла. — Ти мене постійно критикуєш, у всьому звинувачуєш.
— Дивись на дорогу!
— Та бачу я все!
Роман в останню мить помітив глибоку діру в дорожньому полотні, і заледве встигну пригальмувати, щоб об’їхати її. Машину неприємно кинуло від цього маневру.
Роману не потрібно було дивитися на обличчя дружини, щоби побачити там вираз «я ж казала».
— Ти хочеш, щоб усе було так, як ти бажаєш. Ти вважаєш себе розумнішою за всіх.
— Коли я таке казала?
— Та постійно! Я тільки й чую «не треба вкладатися у бізнес однокласника, «чоловік Тані після роботи таксує й добре заробляє». Усі кращі за мене!
Діти ззаду притихли. Чотирирічна Ілона думала чи їй варто заплакати чи зачекати ще.
«Нехай слухають, — спересердя подумав Роман. — Їм буде корисно дізнатися, яка в них мати».
— Та що ти таке вигадуєш? — обурилася Аліна. Її обличчя почервоніло від гніву.
— Зате коли я щось роблю чи пропоную, то це ж не те, завжди не те. Ти мене цим каструєш, розумієш?
Аліна хотіла щось заперечити, але від образи замовкла. Роман сприйняв це як особисту перемогу.
«Нарешті поставив тебе на місце», — думав він.
Лють у серці розтікалася тілом, проникаючи в кінчики пальців. Роман, не усвідомлюючи цього, додав газу й авто помчалося вперед.
«Швидше б уже доїхати, а там усе, кінець. Розлучуся». Від цієї думки йому стало й легко, і страшно. Не те щоб він не думав про це (їхні стосунки давно перетворилися на «треба» й «не можна»), але лише зараз він усвідомив це як справжню можливість.
«Дітей шкода, але ж я виріс нормальним із розлученими батьками, чого ж вони не зможуть? Житиму сам так, як захочу: захотів пива — випив, захотів зустрітися з друзями — не треба вислуховувати пиляння дружини, захотів на риболовлю — сів та й поїхав. Сам собі цар, сам собі указ. А вона нехай живе за власними правилами, якщо така розумна, подивимося, як довго вона протягне».
Вони проїхали перехрестя та виїхали на двосмугову дорогу, яка пішла глибоко вниз, а потім угору. Подолавши підйом (звісно ж, діти захоплено верещали на спуску), Роман побачив попереду здоровенну вантажівку, що рухалася по правій смузі, що й Роман. Сірий від пилу та дощів брезент. Диявол над фарою. То була та сама фура. Серце Романа закипіло від люті.
«Ось ти де, шановний, — процідив він, набираючи швидкість. — Зараз ми з тобою поспілкуємося».
Роман виїхав на крайню ліву смугу, натиснув педаль газу й помчав на випередження. Вантажівка ревіла, наче поранений звір, випускаючи з-під коліс камінці ти пил. Роман увесь перетворився на увагу й щосили додавав газу, сподіваючись обійти недоумка на фурі. Ось він проїхав половину причепа, майже дістався кабіни, очікуючи побачити обличчя водія й сказати йому кілька ласкавих. Фура ревонула, чмихнувши газами, й вильнула вліво, просто на машину Романа. Він із жахом побачив, як на нього з гуркотом наближається величезна багатотонна махина. Роман гепнув кулаком по сигналу, від звуку якого розплакалися діти, і вивернув кермо в бік роздільної смуги.
— Рома! — заверещала Аліна.
Її крик тонув у вереску дітей, скреготі коліс та шурхоті гравію. Роман спробував повернути кермо на асфальт, але звідти його кинуло на зустрічну смугу, повністю розвернуло і викинуло на узбіччя. Він помітив червону кабіну фури, яка, наче в сповільненій зйомці, проїхала далі, не зупиняючись, поки не зникла в куряві. Синій Шевроле, що рухався в зустрічному напрямку і встиг загальмувати, побачивши кульбіти авто Романа, почекав кілька секунд і поїхав далі.
— Бляха! Кончений дебіл!
Роман гепнув кулаком по керму. Діти заходилися в крику на задньому сидінні, і він повернув голову, щоби пересвідчитися чи вони не постраждали. Дитячі крісла міцно тримали сина й дочку, зате іграшки порозліталися по свій машині.
— Що це було? — зойкнула Аліна. Її голос тремтів, готовий зірватися на істеричний крик.
— Ця тварюка нас мало не вбила! Він просто випер нас на зустрічну смугу! Сука!
— Треба викликати поліцію. Реєстратор записав його номер та й усе це, так?
Він і справді забув про реєстратор. Так, на цих кадрах видно, як водій вантажівки без попередження почав перестроюватися в ліву смугу. Роман наморщив лоба, але не зміг згадати, чи він бачив номер фури. АА чи АН… Ні, не пам’ятає.
«Нічого, на реєстраторі має все бути. — подумав Роман. — Але ж що зробить поліція?»
— Толку чекати поліцію, — буркнув чоловік.
Він важко дихав, серце тріпотіло, наче було ладне вирватися з грудей. Він витер тремтячою долонею піт із лоба і зробив кілька важких ковтків з пляшки. Вода одразу проступала потом на руках і шиї.
— Так, у нас є докази, вони його піймають та заарештують.
Аліна й собі випила води, і Роман помітив як тремтить її рука.
— Та хєр там. Максимум приймуть заяву й на цьому все.
Рішення назріло саме собою, просте і зрозуміле, попри стукіт у скронях і невпинний біль у голові, від якого сльозилися очі.
— Я цього козла зараз наздожену. Я йому покажу, як підрізати, — процідив Роман, дивлячись у куряву, за якою зникла вантажівка.
— Ти з глузду з’їхав? — Аліна повернулася до чоловіка, й він побачив страх у її очах. — Яке наздожену? Той ненормальний замало двічі не вбив нас й ти хочеш його провчити?
— Я вирішую, що мені робити, ясно? — закричав Роман і голова вибухнула від болю. Перед очима попливли жовті й червоні кола.
— У тебе сім’я в машині! Ти хочеш ризикувати нашими життями?!
Діти заревіли ще гучніше на підтвердження цих слів. Роман щосили заплющив очі й потер кулаком перенісся, сподіваючись угамувати нестерпний біль. Спека, біль, крики — усе це дратувало кожну клітину мозку.
— Бляха! — вилаявся він і наче стало легше.
Дружина, мабуть, побачила щось у червоних очах чоловіка, бо змінила крик на ласкавість.
— Рома, не треба його наздоганяти. Повідомимо про нього першим поліцейським, яких зустрінемо, він від них не втече.
Чоловік промовчав, сидячі з заплющеними очима.
— Поїхали краще до найближчого кафе, відпочинемо, вип’ємо чогось холодного, га?
— Тату, я хочу морозива й у туалет, — повідомив ззаду Максимка.
Червоні кола притишили свій танок і срібна голка наче пройшла череп наскрізь та зникла, залишивши по собі тупий біль у скронях.
— Гаразд.
— Поїдемо в кафе? — з надією перепитала дружина.
— Так, — коротко відповів Роман і замовк.
Вони мовчки й обережно їхали ще хвилин двадцять, коли побачили з’їзд із траси та маленьке кафе з вицвілою вивіскою «Надія». На стоянці смажилися під сонцем припорошені автомобілі. Брезентовим тент ховав у своїй тіні столики, за якими сиділо кілька чоловіків, що пили каву та палили. Роман припаркувався на вільному місці й вимкнув двигун. Аліна вийшла першою й відразу повела дітей у туалет. Чоловік посидів ще хвилину, міцно тримаючись за кермо, а потім і собі вийшов із машини. Сонце зробило все навколо безбарвним та розпеченим, і Роман поспішив сховатися в тіні навісу. Він сів за вільний столик, вкритий липкими плямами та слідами від сигарет, дістав пачку Кемела і нервово затягнувся. Напруження виходила назад разом із димом і Роман із насолодою застогнав.
«Зараз би ще пляшку холодного пива», — подумав він.
Чоловік встиг докурити сигарету, коли повернулася Аліна з дітьми.
— Замов мені чогось холодного, — сказав він і пішов у туалет.
То біла вузька бетонна споруда поряд із кафе, і сморід точно вказував, куди йти. Роман зайшов у єдину чоловічу кабінку (якщо це можна так назвати) і гидливо скривився. Там було душно і ядуче смерділо сечею. Ціла хмара мух діловито дзижчала й повзала по стінах, обписаних матюкнею. Хтось напаскудив мимо дірки й Роман довелося стати мало не біля дверей, щоб відлити. Цей придорожній туалет став уособленням їхньої поїздки, і за столик Роман повернувся в ще гіршому настрої.
Діти вже ялозили ложками в морозиві, вимазавшись ледь не по самі вуха. Аліна мішала каву в картонному стаканчику, поряд стояла запотіла пляшка з водою. Роман впав на пластиковий стілець, що загрозливо прогнувся під його вагою, й подивився, що взяла для нього дружина. Лимонад.
«А трясця йому. Холодне, й уже добре», — подумав чоловік, беручи в руки мокру пляшку.
Холодний напій і справді освіжав, змиваючи з язика дорожню куряву. Один із чоловіків за сусіднім столиком піднявся, брязнув ключами та неспішно подибав до сріблястого БМВ. Заскреготіли колеса й машина зникла в куряві пилу.
— Ти чуєш мене?
— Що? — Роман тільки зараз зрозумів, що дружина щось говорила.
Та подивилася на нього з докірливим роздратуванням.
— Я викликала таксі.
— Навіщо? — здивувався Роман.
— Я й діти поїдемо далі на таксі, — твердо сказала Аліна, стискаючи пластикову мішалку для цукру. — Ти, якщо хочеш, можеш поїхати з нами.
— Стоп. Ви їдете окремо?
Дружина казала, дивлячись кудись убік, наче проговорювала заранше підготовлений текст.
— Ми мало двічі не потрапили в аварію…
— Але ж то не через мене…
— Я боюся. За себе й за дітей.
Роман не міг повірити власним вухам. Біль у голові посилився, до нього додалося гупання в скронях. Він відчув, як лють почала підійматися вгору, затоплюючи його думки.
— Ти збожеволіла? — заревів він.
Продавчиня за прилавком незадоволено поглянула на нього.
— Не кричи, — прошипіла Аліна.
— Якого біса, — він таки стишив голос. — Ти береш моїх дітей і тікаєш, я правильно розумію?
— Та заради Бога, ти хотів наздогнати того ненормального, який ледве нас не вбив! — від напруження голос Аліни бринів, готовий зірватися на плач.
— Але ж не наздогнав, чи не так?! Вкотре послухався тебе, і зараз ми сидимо в кафе, а не женемося за тим придурком, хіба ні?
— Послухай мене ще раз і поїхали з нами на таксі.
— Машину тут кинути?
— Та це просто машина, що з нею станеться?! Вона тобі важливіша за життя дітей!
— Не смій таке казати!
Роман нахилився до дружини через стіл, але дешевий пластик прогнувся й лимонад, кава та морозиво з’їхали і впали долу. Скляна пляшка розбилася з різким хрустом, на який обернулися всі, хто сиділи в кафе.
— Глянь, що ти наробив, — тихо сказала Аліна.
— Я не хотів, — пробурмотів Роман. Йому стало соромно, що їхня сварка перетворилася на виставу для незнайомих людей.
— Ми їдемо на таксі. З тобою чи без. Тобі вирішувати.
Синій запилюжений Ланос віз його сім’ю далі, зникаючи за поворотом. Роман тупо дивився їм услід, аж поки не вгамувалася курява. Він сидів за кермом машини й намагався усвідомити, що сталося, палячи сигарету за сигаретою. Недопалки він кидав за вікно.
«То ось як це буде, — думав він. — Ти візьмеш дітей і поїдеш. Ну, це ми ще побачимо».
Знайома лють вколола серце, вприскуючи нову порцію отрути. Роман стис кермо й заскреготав зубами в такт двигуну. Він різко виїхав на трасу й помчав уперед.
«То й добре. Ти у мене отримаєш своє», — шепотів Роман, керуючи машиною й не бачачи дороги.
Сонце опустилося ще нижче й било зараз просто в очі. Роман дістав старі сонцезахисні окуляри й жовтий світ забарвився в темні кольори. Срібна голка в голові повернулася й із новою силою свердлила його лоба.
— Суки. Тварі, — читав він уголос, наче мантру. — Суки. Тварі.
Роман облизав спраглі губи, примружився на дорогу, й додав газу. Разом із ревінням двигуна ревіло його серце, вприскуючи у вени закипілу кров. Нарешті він почувався вільним, як ніколи.
«Нехай ідуть під три чорти, — мурмотів він, тримаючи між зубами сигарету. — Всі такі розумні, вважають себе кращими за мене. Та ви ніхто. Я забезпечую цю сім’ю, я приношу гроші і я буду вирішувати, що мені робити».
Весілля з Аліною після короткого службового роману, народження дітей, іпотека на власне житло для сім’ї, якому він радів, як школяр канікулам, забулися, поступившись думкам: «Швидше! Швидше! Тікай він них усіх. Вони у всьому винні! Суки. Тварі». Пшеничні поля злилися в жовту, густу масу, прикрашену зеленими плямами акацієвих посадок.
Він летів по крайній лівій смузі, не зважаючи на ями та легко обходячи поодинокі машини. Він був королем дороги і ніхто не міг зупинити його. За різким поворотом направо, куди він заледве вписався на такій швидкості, Роман побачив попереду знайомий причеп. Сірий, брудний брезент, наліпка з дияволом з лівого боку.
«Ось ми й зустрілися, дорогенький, — зраділо зашепотів Роман, відчуваючи неабияке піднесення. — З тобою я першим поквитаюся».
Вантажівка з ревом неслася лівою смугою, і Роман подумав, що за йолоп летітиме з такою швидкістю на багатотонній машині. Він перестроївся в правий ряд і почав випередження. Траса була порожньою, лише вони з загадковим водієм фури змагалися на швидкість. Ось Роман обігнав його на пів корпуса, доїхав до кабіни. Він сподівався побачити водія, з’ясувати, що за недоумок двічі ледь не вбив їх сьогодні. Авто заревіло двигуном, змагаючись із міццю вантажівки, але йому не вистачало сил випередити її.
«Давай, давай! — підганяв свого коня Роман. — Ще трошки, ну ж бо!»
Він вчепився в кермо й злився з авто, відчуваючи кожну його деталь від капота до багажника. Фура ревіла, наче поранений звір, випускаючи хмару куряви. Роман відчував гострий запах солярки, масла й пилу.
Вантажівка вильнула вправо, але Роман лиш трохи віддалився від неї.
— Не налякаєш! — зареготів Роман.
«Ще трошки!»
Роман втопив педаль газу до підлоги й авто змучено загарчало. Воно з усіх сил змагалося з фурою, водій якої й не намагався скинути швидкість.
«Та він ненормальний», — майнуло в голові Романа.
Наступною була думка про те, щоб самому припинити шалену гонитву. Але в цей час вантажівка чмихнула й поперла на автівку Романа, притискаючи його до відбійників.
— Сука, що ж ти робиш!
І тут Роман побачив водія фури. То був огрядний чоловік з сильними залисинами та рудими неголеними щоками. Його сіра майка була мокра від поту, а обличчя нагадувало тупувату маску, яка реготала, як навіжена. Але за цим божевіллям Роман із жахом усвідомив, що водій цілком розуміє те, що робить і ба, більше — насолоджується цим.
Відбійник був зовсім близько, коли Роман щосили натиснув педаль газу, сподіваючись випередити убивцю за кермом фури. Машина якось зітхнула і смикнулася, наче людина, коли їй сниться, що вона падає. Вантажівка втисла авто у відбійник і протягнула за собою кілька десятків метрів. Заскреготіло, бризнули іскри. Авто Романа вилетіло в кювет, перевернулося і врізалося в тополю. Метал корпуса, наче паперовий, обійняв собою товсте дерево й розпачливо заскреготів. Фура переможно заревіла й помчалася далі, зникаючи в хмарі куряви.
Її водій радісно зареготав і гепнув від задоволення по керму. Радіо хрипіло й шипіло, та для нього це була найсолодша музика, яку так любили голоси у голові.
— Ось і ще один! Га-га! — ревів він.
Голоси слабшали, як і кожного разу, як він перемагав чудовисько. Цього разу довелося поборотися аж тричі, доки він його не добив. Та голоси шепотіли йому, підтримуючи та підказуючи, що саме робити. Він — лицар доріг, який хоробро бореться з чудовиськами, яких ставало дедалі більше. Іноді це машини, а іноді — це монстри, які лиш приймають подобу автівок, але його не обманеш, він їх наскрізь бачить.
В кабіні було спекотно, на спинці сидінні розтеклася темна пляма поту, та водій не зважав. Він поправив на склі вицвілу фотокартку батька, що спирався важкою рукою на плече восьмирічного сина. Це він розповів йому про чудовиськ та про неоціненний дар, який передається в їхньому роду — бачити їх. Шкода, що батька зарізали у барі, він би зараз пишався власним сином.
Водій поглянув у ліве дзеркало і підібгався — до нього наближалося нове чудовисько, закуте у темно-синю броню, з хижою сріблястою мордою.
— Гоп-гоп, бій продовжується, — проревів водій і додав газу.
Дорожня лють
Гупун
— Не лазь під ногами! — в серцях викрикнула мати.
Олекса кинувся до вікна. Сів на лаву, запхав прибитого пальця до рота і з образою глипнув на матір. Розпашіла, вона поралася коло печі, гримлячи горщиками.
— Іди сюди, онучку, іди, втішу тебе, — проскрипіла баба.
Мати зиркнула на неї, але промовчала.
— Сильно забився? Ну, то нічого, заживе. Є в житті й гірші речі.
— Які? — зацікавився Олекса.
— Війна, голод, — почала перераховувати баба, загинаючи пальці, — Або ж Гупун.
— Це ж хто такий?
— Того, онучку, ніхто не знає. Дух. Нечиста сила. Інколи, якраз на Петра, він гупає по селі вночі, а до нього сонні діти самі виходять і йдуть за ним.
Олекса захоплено відкрив рота.
— Мого Миколку забрали, — раптово задрижав голос баби. Вона хлипнула і втерла очі кінцем хустки. — Такого ж віку як ти був.
— Припини це! — розлючено крикнула мати. Вона стояла з рогачем у руках, неначе воєвода зі списом. — Не смій себе виправдовувати!
— Так Гупун забрав… — слабко почала баба.
— То була твоя вина! Ти, зі своїми гулянками та опівнічними розвагами. Не догледіла сина, то нічого на інших звертати. Тільки брехати вмієш, — з огидою подивилася на неї мати й повернулася до печі.
Баба тихо заридала, ховаючи обличчя в долоні. Олекса із жалем і соромом дивився на її сльози. Вони мовчки повечеряли. Баба довго шепотіла перед образами молитви, поки не загасила каганець і лягла. Олекса чув, як вона охкає і перевертається з боку на бік.
У хаті було тихо й темно. Молодий місяць давав трохи світла, яке проникало крізь маленьке вікно й лягало сріблистим шляхом на долівку. Олекса не міг заснути, частково через забитий палець, який противно нив, а частково через несподівану новину. Хлопець не знав, що в нього був дядько, який зник.
«Коли йому було, як мені», — подумав у темряві Олекса.
Він уявив хлопчину свого віку та зросту й пошкодував, що не має брата. Маленька сестричка — хіба з нею пограєш? Яришка тихо сопіла поряд. Олекса поглянув на неї і уявив, що було б, якби вона зникла. Мати б зійшла з розуму від горя, а він… Хлопець дослідив свої почуття і з подивом з’ясував, що йому було б шкода сестру. З серця б наче вийняли частинку, і це місце боліло б, мов забитий палець, але сильніше і страшніше. Ні, він точно б горював за своєю сестрою. Відчуття ніжності охопило його і він обережно потягнув кожуха, сильніше вкриваючи Яришку. Та заплямкала й зітхнула. Олекса беззвучно засміявся і зрозумів, що сон втік від нього з кінцями.
Він обережно встав і навшпиньках підійшов до вікна. За яблуневим садком тягнулася сільська вулиця. Звичні речі, як от колодязь чи хвіртка, у темряві втратили знайомі обриси й стали таємничими. Хлопець зачудувався від несподіваних вражень. Йому захотілося поділитися з кимось своїм відкриттям, але всі спали.
Раптом Олекса почув гуркіт. Спочатку він подумав, що то грім, але на небі не було ні хмариночки. Це був інший звук, схожий на кроки велетня у важких чоботях. Гуп-гуп. Гуркіт поволі наростав, підступаючи усе ближче. Хлопець завмер від жаху. Руки вкрилися сиротами, на потилиці наїжачилося світле волосся. Село спало, не перегавкувалися собаки, не лякав пугач. Лише невтомне гупання, наче пан обходив свої законні володіння. Олекса відчув, як від кожного гуп дрижить долівка. Усе ближче і ближче. Він поглянув на бабу та матір, але ті міцно спали.
«Невже я один чую це?» — з жахом подумав Олекса.
Гупання наближалося. Хлопець присів за вікном, виглядаючи на осяяну місяцем вулицю. Він нікого не бачив, але звук важких чоботів був зовсім поряд, за сусідською хатою. Ось навпроти їхнього двору виросли тіні й Олекса із жахом помітив дітей. Вони йшли, заплющивши очі. П’ять, сім, семеро дітлахів нарахував зляканий Олекса. Поперед них рухався невидимий тупіт.. Невимовний жах холодною водою розлився в грудях, серце шалено застукотіло. Хлопець почув за спиною тихенький звук. Різко обернувся і побачив Яришку, яка зникла в сінях. Він рушив за нею. Із заплющеними очима, у білій сорочці, вона навшпиньках тяглася до клямки дверей.
— Ні! — здушено вигукнув Олекса й кинувся до сестри.
Схопив її, притиснув, відчуваючи, яка вона холодна.
— Мамо! Мамо! — крикнув він щосили.
Але мати спала, як і баба. Яришка завовтузилася, замолотила руками, намагаючись вирватися з обіймів. Олекса ще сильніше стиснув сестру. Вона тоненько заквилила, як тоді, коли хотіла гратися з котом, а той від неї тікав.
Олекса почув, як гупання стало гучнішим, наче Гупун був зовсім поряд. Не скрипіла хвіртка, не гавкав Бровко, але тупіт наближався. Ось він зупинився. Олекса завмер, затамувавши дихання. Яришка вовтузилася в руках, стогнала, і йому ледве вдавалося її втримати. Хлопець відчув, як по той бік дверей стоїть щось велике і страшне. Він був впевнений, що, якщо відкриє двері, то нічого не побачить. Але там хтось стояв. Гупун. Час завмер. Сорочка прилипла до тіла. Піт лоскотав йому брову, але Олекса не смів її почухати. Важкі черевики почали віддалятися від дверей. Олекса кинувся до вікна, не випускаючи з рук сестру. Гупання лунало далі селом. Діти йшли за ним, зникаючи в темряві.
Я дам тобі, що ти хочеш
— Ненавиджу! Ненавиджу!
Олексій валив крізь ліс, не розбираючи шляху. Він ухилявся від колючого віття, переступав через коріння, що вигиналося, наче спини морських зміїв, топтав чагарники. Олексій на це не зважав. Він хотів утекти якнайдалі.
За спиною ще лунав сміх компанії чи то йому ввижалося? Довкола громадилися старі в’язи та сосни, вогке повітря пахло пріллю та хвоєю. Іншого разу Олексій насолодився б пахощами лісу, дослухався до безтурботного співу пташок, помітив гру сонячних променів, що прорізали гущавину. Але він цього не бачив. Червона завіса образи та гніву затьмарювала очі. Така ганьба, таке приниження!
Усе починалося якнайкраще. Студенти успішно склали літню сесію, і погода сама спонукала до гарного відпочинку. Швидко зібралася підхожа компанія. Олексій не всіх там знав, його запросив хтось зі спільних друзів. Провести цілий день подалі від міського шуму та пилу, відпочити на природі, купатися, сміятися, пити, їсти шашлики — усе це звучало чудово. До того ж Оля теж мала там бути. Від згадки про неї, в Олексія солодко защемило в грудях.
Вона подобалася йому з початку минулого семестру. Олексій так і не наважився на щось більше, ніж додатися в друзі на Фейсбуці та регулярно слати дотепні повідомлення. Кожен прикол він ретельно аналізував перед відправленням, бажаючи виглядати оригінальним та цікавим.
Одного разу, після кількох пляшок пива, він наважився запросити дівчину погуляти. І що найстрашніше — вона погодилася. Коли вивітрився вчорашній хміль і він побачив їхнє переписування, то мало не зомлів від хвилювання. Він взагалі не уявляв, як провести час з Олею, про що говорити, як їй сподобатися. Тисячі думок про невдачу затопили мозок, змушуючи серце щосили калатати, а руки — пітніти. Олексій знайшов дуже просте рішення — написав дівчині, що не зможе приїхати, мовляв, виникли нагальні справи, і запропонував перенести зустріч (він так і не наважився назвати це побаченням) іншим разом. Оля погодилася, а Олексій із полегшенням видихнув — тривога відступила, небезпека провалу теж. З’явилося неприємне відчуття боягузтва, але з ним впоратися було легше.
Тож, дізнавшись, що Оля їде на пікнік, Олексій зрадів. Вони будуть серед людей, а це не так страшно, як наодинці. Завжди знайдеться привід щось у неї запитати, пожартувати, допомогти. Хтозна, може, вони і плавати підуть, і він побачить її в купальнику. Від цієї думки солодка хвиля розтеклася в грудях, а коліна залоскотала приємна слабкість. Олексій зможе ненав’язливо шукати підхід до дівчини, а в разі невдачі можна все списати на алкоголь та непорозуміння.
Їхали машиною, вщент набитою людьми, їжею та випивкою. Щоб усі помістилися, декому довелося сидіти на колінах. Олі випало сісти до Богдана. Олексій сидів поряд і заздрив товаришу, який, здавалося, взагалі не звертав увагу на своє щастя. У тісняві нога Олексія притискалася до ноги дівчини, і він відчував її гарячу та гладку шкіру.
— Так куди ми їдемо? — гукнув Антон, який сидів за кермом.
— Хрін його знає, — підкреслено бадьоро відповів Олексій, скоса поглянувши на Олю.
— Та тут уже недалеко, — сказав Богдан, відкриваючи другу банку пива. Він завжди починав пити найпершим. Банка пшикнула, обливши піною всіх, хто сидів поряд.
— Ну ти й свиня! — обурилася Оля. Вона витерла ногу й пересіла до Олексія. У хлопця від несподіванки закалатало серце. Він відчув приємну важкість її тіла на своїх колінах, від чого в паху солодко занило.
— Баба з воза, — байдуже пробурмотів Богдан, сьорбаючи пиво. — Ми тут минулого року відпочивали, чудова точка. Покинуте село, взагалі нікого немає.
Наче на підтвердження його слів, за вікном з’явилися розвалені хатки, що шкірилися темними проваллями вибитих вікон, наче очима черепів. Олексію стало моторошно — колись тут жили люди, раділи та сумували. А зараз після них залишилися самі руїні, вкриті сміттям, бур’яном та диким виноградом.
Та це відчуття швидко змінилося думками про Олю. Машину нещадно кидало на вибоїстій дорозі, й Олексій міг безпечно покласти руку їй на талію, щоби притримувати. Він непомітно вдихав запах лавандового шампуню, яким вона вимила довге русяве волосся, що неслухняними хвилями збігало нижче плечей, і не міг надихатися. Грала приємна музика, і хлопець бажав, щоби поїздка ніколи не зупинялася.
Місцину для пікніка знайшли підхожу: глибоке, на диво прозоре озеро, чистий пісок, що поріс травою, поряд затінена галявина для шашлику, за якою починався ліс. Компанія з реготом розкладалася та розпалювала багаття, а Олексій пас очима Олю. Вона скинула футболку й залишилася в червоному купальнику та коротеньких білих шортах, показуючи світові довгі ноги.
Олексій крутився то тут, то там: допомагав хлопцям наколювати шашлики, приніс оберемок хмизу, а потім викликався нарізати овочі разом з Олею. Тупий ніж чавив помідори, перетворюючи їх на криваву кашу, та Олексія це не обходило. Оля щось розповідала про навчання та гуртожиток. Хлопець кивав та підтакував, бажаючи, щоби цей момент тривав вічно.
— Оп, і немає!
Ззаду непомітно підійшов Максим та спритно вихопив шматок огірка з-під ножа дівчини. Та зі сміхом посварила хлопця та удала, що захищатиме решту овочів. Максим сміявся у відповідь, кружляючи навколо дівчини, і примудрився схопити ще й помідор. Червона крапля ляпнула на сіру футболку Олексія. Хлопець з-під лоба зиркав на непроханого гостя — ревнощі від сміху Олі, адресованого іншому, рвали йому серце.
Максима привів хтось із компанії. Для Олексія він був уособленням мужності: високий, плечистий, з м’язистими руками та міцним підборіддям. Олексій ненавидів таких хлопців. Впевнені в собі, вони з легкістю ставали душею компанії та її лідерами, запросто фліртували з гарними дівчатами й домагалися свого. Олексій заздрив їм, ненавидячи своє м’яке біле тіло, слабкі зап’ястки та безвольний рот. Кляв свою невпевненість, боягузтво, через які він не наважувався на важливий крок. Він регулярно вивчав поради в інтернеті, як стати схожим на чоловіків з обкладинки журналів, але марно. Це вимагало стільки часу та зусиль, а вихідний матеріал, на його думку, був такий негодящий, що руки опускалися.
Максим легко ввійшов у компанію: вдало жартував, допомагав смажити шашлики та почувався напрочуд впевнено. Олексій же пив пиво пляшка за пляшкою, щоби підбадьоритися та додати собі куража. Він крутився біля Олі, при цьому регулярно підсідаючи до інших компаній, щоб ніхто не запідозрив його в симпатії до дівчини.
Після шашликів молодь пішла купатися. Вереск відпочивальників луною розносився по окрузі. Максим, звісно ж, чудово плавав, і він же почав кидати дівчат. Просто підіймав їх дужими руками та швиргав у теплу воду.
Побачивши захват в очах Олі, уже трохи п’яненький Олексій вирішив і собі спробувати. Він підхопив струнку дівчину, але, навіть у воді, спромігся лиш трохи її підняти та неоковирно впустити, ледь не впавши слідом. Усі зареготали. Олексій спалахнув, але спробував вдати, що так і було задумано. Він втік на берег, де сховався в тінь разом із пляшкою пива.
Максим зробив те, чого не зміг Олексій. Він високо, але обережно підкинув Олю, і та м’яко увійшла у воду, наче професійна плавчиня. Їх захоплено привітала решта компанії.
— Красавчік! — плескав долонею по воді розчервонілий Богдан.
Блідий від гніву Олексій нервово душив пляшку в руці, спостерігаючи за іншими. Поряд із відчиненого авто лунала танцювальна музика, яка тільки погіршувала стан хлопця.
«Всім добре, усі веселяться. Один лише я страждаю, як завжди», — жалів він себе. Пекучий біль невдачі та сорому ятрив йому душу. Він бажав поїхати звідси, але все, що він міг, це сидіти та тамувати біль пивом.
Олексій продирався крізь дедалі густіші чагарники, колюче віття дерло шкіру, але він того не відчував. Хлопець йшов і йшов уперед, не розбираючи шляху, подалі від усіх. Він спіткнувся об камінь і ледь втримався, щоб не впасти. Озирнувся й побачив, що знаходиться на невеликій галявині, густо всіяній камінням. Вибиті дощем брили поросли мохом та рудими лишайниками. Деякі камені стояли вертикально, інші похилилися чи впали за землю, де їх обкрутило чіпкою травою. Вони утворювали неправильне коло з пласким каменем у центрі, на якому стояв ще один, вкритий ледь помітними символами.
Олексій тільки зараз відчув, наскільки втомився. Він почалапав до центрального каменя й усівся, спершися об інший. Прохолодне каміння приємно заспокоювала розпалене тіло. Навколо панувала тиша, птахи мовчали, хоча ще був день.
«Невдаха. Невдаха!» — картав себе Олексій і насолоджувався цим. Він помітив, що тримає в руці пиво, і зрадів — це те, що йому зараз потрібно. Відкривачки не знайшлося, тож він спробував відкрити пляшку об гострий край каменя, на якому сидів. Після другого удару скло тріснуло й частина горлечка відкололася, різонувши йому долоню.
«Та твою ж!» — вилаявся хлопець, щосили гепнувши порізаною рукою об камінь. На мить стало краще, але потім повернувся подвоєний біль. Олексію хотілося заплакати від жалю до себе. Кілька сльозинок зволожили око, він змахнув їх непошкодженою рукою. Кров від пораненої долоні залишила темні плями на старому камені. Олексій тупо дивився на них і не помічав. Перед очима знов пролітали картини його приниження.
Олексій уже добре сп’янів, щоб наважитися на це.
«Якщо він це може, то чому я ні?» — хоробро запитав він себе, заточуючись.
Оля стояла по литки у воді. М’які хвилі торкалися струнких ніг та відразу тікали назад, злякавшись своєї нахабності. Заворожена цією грою, Оля не помітила, як ззаду підійшов Олексій та обійняв її за талію. Хлопець намагався виглядати безтурботно і впевнено (хіба Макс не так себе веде?).
— Що, Ольчик, як справи? — язик заплітався, і вийшло скоріше: «Щольчик, як справи?»
Оля скривилася від смороду пивного перегару, що вдарив у носа. Олексій заточився й ледь не впав, навалившись на неї всією вагою. Дівчина не витримала й ляпнулась у воду, намочивши білі шорти. Олексій опинився зверху і відчув під собою її гаряче пружне тіло, гладку шкіру, запах волосся, від якого паморочилась голова.
— Олю, ти така класна, — забурмотів він, притискаючись до неї. — Ти мені так подобаєшся, завжди подобалася.
Оля ніяково посміхалась та спробувала звільнитися. Їй це не вдалося, а Олексій дедалі розпалювався. Його руки поповзли по нескінченно довгій нозі, тремтячи від бажання.
— Злізь із мене, — зашипіла дівчина, намагаючись вивернутися з-під нього. — Негайно!
— Олю, я люблю тебе, — п’яно белькотів Олексій. Хвиля алкоголю та збудження затуманила голову, зірвавши всі запобіжники. Наче мимоволі, права рука ковзнула до її грудей. Відчувши приємну пружність під мокрим купальником, Олексій застогнав та кинувся цілувати їй шию. Аж раптом дужа рука схопила його за карк та відкинула вбік. Олексій покотився в сухий чагарник, розідравши об колючку ногу.
Коли він зрештою підняв важку голову, то побачив Максима, який допомагав Олі встати.
— Ти-и-и, — п’яно захрипів Олексій. — Всюди ти!
— Стули пельку, — відповів Максим, прямуючи до нього. Навіть у такому стані Олексій зауважив, що голос Максима прозвучав мужньо та суворо.
Максим підійшов до хлопця, що поволі підіймався.
— Мерзота, — процідив він, з ненавистю дивлячись на Олексія. — Звали звідси, щоб я тебе не бачив.
П’яна хоробрість охопила Олексія.
— А що ти мені зробиш? Хто ти взагалі такий?
Почали збиратися інші. Вони стояли навколо, тихо перемовляючись та очікуючи на розв’язку.
Максим штовхнув його в груди, й Олексій ледь не впав. Він спробував схопити Максима за футболку, та той без зусиль перехопив його руки і стис у сталевій хватці: нерухомого, безпорадного й жалюгідного. Олексій марно спробував звільнитися.
Хтось засміявся. Кров вдарила Олексію в голову:
— Пусти! Чув, пусти негайно!
— Та пішов ти, — презирливо відповів Максим, розвернув Олексія й дав копняка. Хлопець впав, і тепер реготали всі. Хтось встиг зняти це на телефон.
— Звали звідси, щоб я тебе не бачив, — процідив йому в спину Максим.
Жаль і образа від власної безпорадності затопила Олексія. Він щосили заморгав, щоб ніхто не побачив його сліз.
— Ти пожалкуєш про це, — пробурмотів він, здіймаючись на хиткі ноги. — Я тобі ще покажу.
— Давай, давай, вали звідси, придурок.
Олексій знав, що в нього немає шансів проти Максима. Зі зневажливим виглядом, наче нічого не трапилося, він вийшов із кола, відчуваючи спиною веселі погляди інших. Схопив ще одну пляшку пива та почалапав у ліс, далі від людей, далі від ганьби.
Сонце швидко сідало за деревами, галявину оточили самотні сутінки. Олексій зіщулився й сьорбнув пива. Розбите горличко різонуло губу, та він цього не помітив. Сльози знов затуманили зір. Олексій відкинувся на камінь та заплакав.
«Чому, чому я такий невдаха? Чим я це заслужив? — вив він. — Ненавиджу їх, усіх ненавиджу! Вони сміялися з мене, кепкували».
— Хочеш їм відплатити? — прозвучав тихий, наче шелест листя, голос.
Олексій завмер. Він озирнувся, але нікого не побачив. Голос звучав зовсім поряд.
— Хочеш дати їм те, що вони заслужили? — продовжив голос.
— Що таке? Хто це?!
— Я той, хто може тобі допомогти. Я той, хто може дати тобі силу.
— Дожився, уже чую голоси, — криво посміхнувся Олексій, — цей день не може бути кращим.
— Тобі не ввижається, — провадив голос. Він звучав так приємно та переконливо. — Я справжній.
Наче на підтвердження слів, небо затягнуло важкими хмарами. Різко похолодало, рвучкий порив вітру зі свистом пролетів галявиною, піднявши в повітря листя та камінці. Потім усе зникло. Небо знов розвиднілося, повернулося тепло. Торішнє листя повільно падало, кружляючи, наче руді сніжинки.
— Тепер ти віриш? — м’яко запитав голос.
— Так, — видихнув Олексій.
— Я можу допомогти. Я дам тобі силу, з якою ти переможеш ворогів та відплатиш кривдникам.
— Так просто?
— Мені потрібна лиш твоя допомога.
— Яка? — недовірливо запитав Олексій.
— Сотні років я ув’язнений у цьому камені, — тепер голос звучав сумно та самотньо. — Доки твоя кров не розбудила мене. Як давно я її не куштував… Я допоможу тобі, а ти допоможеш мені звільнитися.
— Але як? Я ж нічого про це не знаю!
— Я підкажу, — підбадьорив голос. — Тобі треба лише погодитися.
Олексій згадав приниження, насмішки, ненависть в очах Олі, презирство в погляді Максима. Вони мають заплатити за це.
Їх знайшли грибники. Понівечені тіла студентів валялися коло табору, наче покинуті ляльки. Кров брудними плямами просякла білий пісок. Нажахані грибники викликали поліцію, яка за кривавими слідами дійшла до прогалини в лісі. Там молодий хлопець, геть заюшений кров’ю, яка перетворила обличчя на страшну маску, схилився над непритомною дівчиною, що лежала на старому камені. Скляні очі дивилися на верхівки сосен, що гойдалися вітром, а на обличчі застиг вираз жаху. Кров зросила камінь, траву, усе навколо. Хлопець щось вигукував, здіймав руки та смикано жестикулював.
— То ти в це віриш? — Андрій, молодший слідчий, закрив теку зі справою та потягся за сигаретами. Чмихнула запальничка, і кімнату наповнив сивий дим.
— Та придурок він, — відповів старший колега, Дмитро Іванович. Він кидав палити, тож встав і відчинив вікно, впустивши в тісний кабінет свіже повітря.
— Повний маніяк, схибив на магії та ритуалах, ось і вся відповідь, — продовжив він і ввімкнув електрочайник. Той затишно зашумів, обіцяючи чашку міцного чорного чаю.
— Так, наглухо відморожений тип. Добре, що хоч дівчина вижила, — погодився Андрій. Він промовчав про те, наскільки переконливо заарештований заперечував вину.
— Ну ти того, не заганяйся, — старший слідчий відчув у голосі товариша невпевненість. — Всі вони такі переконливі на допитах, аж гидко. Ти пам’ятай — закриєш цю справу й тебе точно підвищать. Але спершу, не вір казочкам цього мерзотника.
Андрій не відповів. Бог свідок, Дмитро Іванович мав рацію. Це підвищення йому конче потрібне. Дружина знов вагітна, у гуртожитку їм затісно, що й казати, коли з’явиться друга дитина.
— Чай будеш? — запитав старший слідчий і поставив на стіл дві чашки. — Я ж тут народився і виріс. Про ці місця й не таке кажуть.
— І що кажуть?
— Та маячню повну. Мовляв, колись давно, коли Україною скакали козаки та інші добрі хлопці, у село прийшов зайда. Дивний мужик, багато років провів у полоні в Туреччині чи ще де. Побудував хатку на околиці, та й жив собі окремо від інших. Ну, а народ що — побачили, що він нелюдимий, та і прозвали відьмаком. А в той рік трапилася страшна спека та неврожай. І наступного року теж. Усе, що можна було, з’їли, уже ладні були одне одного їсти. А тут цей дядько приходить та й каже:
— Я зроблю так, щоби повернулася гарна погода, і врятую вас від голоду. Але мені для цього потрібен доброволець.
Ну, народ пометикував, зрозумів, що так і так вмирати, та й погодилися. Вибрали, значить, добровольця та й віддали мужику. Той повів його в ліс. Цей самий, до речі. Щось там всю ніч робив, й ось тобі — наступного ж дня пішов рясний дощ. Усе сталося, як він і обіцяв. І врожаї пішли, і погода щодня, як на замовлення. Селяни-то не дурні, розкумекали, як він це зробив, чаклунством тобто. А за тим результат їх влаштував, то ж вони й не проти були.
Дмитро Іванович шумно сьорбнув чаю, втер вуса та продовжив:
— Багатіли потрошку, процвітали. А дядько тим часом здобув незаперечний авторитет серед селян та й почав свій культ розвивати. Секту влаштував, по-нашому. Міцно вхопив владу у свої руки, втерся до пана в довіру, усіх інших підім’яв та залякав. Хто проти був, ті дивним чином помирали. Церкву, значить, православну зачинили, батюшку в озеро, ну й почали вони всілякі огидні ритуали проводити та жертвоприношення влаштовувати. То заїжджих для цього використовували, то місцевих, кого не сильно любили, хапали.
Ну ото якийсь час вони так жили та добра наживали, аж поки дурна слава про це село не дійшла до губернатора, який відправив загін військових, з полковником на чолі. Той швидко розслідував справу, посивів трошки від побаченого, та й заарештував головних діячів разом із чаклуном. Сектантів, значить, покарали та відправили в заслання, а ватажка прям на місці, де він провадив жахливі ритуали, і стратили. Не витримав полковник тяжкої долі, не те, що ми з тобою. Ну, село потроху повернулося до звичайного життя, забули культ, як страшний сон, церкву знов відкрили. Але чутки про це ще довго в пам’яті народній жили та ширилися.
Побачивши розширені очі колеги, Дмитро Іванович засміявся.
— Розслабся, це ж казки.
— Та така історія, — труснув головою Андрій, — навмисне не придумаєш.
— Історії-то не страшно, а от коли бачиш реальні трупи, як у справі цього молодчика, от тоді жахаєшся. Але з часом призвичаїшся, так що не переживай. Втягнешся.
Старший слідчий підвівся, зі скреготом відсунувши стільця.
— Ну, досить на сьогодні. Я пішов, ти, як закінчиш, не забудь усе зачинити.
Андрій кивнув. Він сидів, курив та дивився в брудне вікно. Так, легенди — то легенди. Якщо в їх основі й лежало щось справжнє, то воно давно перекрутилося та перебрехалося. Чаклун, культ, жертвоприношення. Це б добре підійшло для якогось містичного оповідання, але аж ніяк не для карної справи.
Одна річ не давала спокою. Коли вони виїздили на місце злочину, коли брали цього ненормального, він відчув незрозумілий жах, що скував йому легені так, що він і дихнути не міг. Вітер несамовито ламав дерева, скрізь літало листя та гілля. Неповний місяць освітив галявину, наче сцену в театрі. І молодший слідчий міг би заприсягнутися, що над каменем, на якому лежала бідолашна дівчина, схилилася довга темна тінь. Можливо, то була гра уяви в місячному сяйві, помножена на жах кривавої сцени. Але разом із рвучким вітром він почув тихеньке:
«Я можу допомогти. Я дам тобі те, що ти хочеш».
автор Віталій Дуленко
25 березня 2023